На питання, які хвилюють кожного українця, відповідає голова Донецької ОДА, керівник обласної військово-цивільної адміністрації Павло Кириленко.

Посланці медіа з Прикарпаття побували днями на Донеччині в межах проєкту «Івано-Франківщина та Донеччина будують мости для співпраці». І кожен з них чув перед відрядженням у гарячий регіон одне й те ж запитання: «І не боїшся їхати на Донбас? Хіба не чув, що Путін може розв’язати велику війну у будь-який момент?».

Наскільки бояться повномасштабного вторгнення Росії люди, які живуть і працюють у безпосередній близькості до лінії розмежування і як оцінює ризики влада Донеччини? Про це – в діалозі журналістки ПІК з Павлом Кириленком, головою Донецької ОДА, керівником обласної військово-цивільної адміністрації, який володіє широкою інформацію.

Павле Олександровичу, у липні буде три роки, як Ви займаєте нинішні посади. Якби Вам зараз запропонували перейти на іншу, більш спокійну роботу – скільки часу Ви взяли б на роздуми та який вибір зробили б?

Якби така пропозиція надійшла, я б нічого не обдумував, а продовжував виконувати ті обов’язки, які на мене покладені. Скажу відверто, що й не довго думав, коли поступила пропозиція про призначення мене на посаду голови обласної державної адміністрації, керівника військово-цивільної адміністрації.

З того часу багато чого змінилося в області. Зокрема, і в кращий бік. Є проєкти які реалізовані, є напрацювання, які знаходяться в стадії реалізації. Це не дає мені морального права піти, не завершивши розпочате. Логічно йти шляхом системного, сталого розвитку регіону.

Більше того, військові питання, безпекова складова, особливо з прийняттям закону «Про основи національного спротиву», додають повноважень і додаткової відповідальності. Враховуючи й те, що я є особою, залученою до сил та засобів проведення Операції об’єднаних сил (ООС), є чинним військовослужбовцем, працівником правоохоронного органу.

Не варто запитувати про те, що є у вашій роботі військовою таємницею. Та скажіть бодай, з чого в нинішніх умовах починаєте робочий день?

З отримання інформації від усіх правоохоронних органів про стан безпекової та криміногенної ситуації в регіоні за попередню добу. Зокрема, щодо кількості обстрілів, поранених та загиблих.

Зазначу, що військово-цивільні адміністрації (ВЦА) на сході України – це тимчасові державні органи, які були створені у складі Антитерористичного центру при Службі безпеки України, а тепер у складі Об’єднаного оперативного штабу Збройних Сил України, який діє в районі відсічі збройній агресії Російської Федерації на території Донецької та Луганської областей.

На території Донецької області зараз функціонує 11 ВЦА – обласна, міські, сільські та селищні, які, окрім безпекової складової, виконують повноваження обласної та місцевих рад.

Весь світ стурбований вірогідністю широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. Як це вплинуло на настрої мешканців Донецької області?

Я вам скажу, що із тієї інформації, якою я володію, а я, звісно, володію доволі великим обсягом, ситуація в морально-психологічному стані людей в Донецькій області й, упевнений, на території Луганської області, є сталою. Люди в такому ритмі, режимі, живуть з 2014 року. Панічних настроїв не спостерігаю.

На лінії розмежування і безпосередньо на лінії зіткнення ситуація останнім часом суттєво не змінилася.

Збройні Сили України, підрозділи ООС готові захищати свою рідну землю, готові до будь-яких провокацій противника та будь-яких планів, сценаріїв, які можуть розгортатися.

Ця готовність як заспокійливе накладається на настрої мешканців краю. Я це достеменно знаю, оскільки працюю не лише в будівлі ОДА. Буваю всюди, від окопів, де спілкуюся з військовими, до населених пунктів вздовж лінії розмежування, де розмовляю з простими людьми. Там триває мирне життя. Дорослі працюють, діти навчаються. Деякі міста та села навіть розвиваються більш швидкими темпами, ніж до війни.

Люди, зокрема, підприємці, які свого часу пережили тимчасову окупацію північної частини області, і знають ціну свободи, вміють любити Донеччину не на словах, а доказують це справами.

Я бачу, що патріотично налаштовані, загартовані духом донеччани можуть аналізувати те, що відбувається в інформаційному полі, вміють відрізняти інтернет-фейки від повідомлень, на які треба зважати. Тому не впадають у відчай, все доволі спокійно.

Родина на відстані

Якщо на Донеччині спокійно, то чому Ваша сім’я не живе з Вами у Краматорську? Мабуть, все ж таки небезпечно?

До роботи в Донецькій ОДА я проходив службу в різних місцях – зі сходу до крайнього заходу Україні. Сім’я не завжди була зі мною. Є батьківське розуміння, що дитині потрібно вчитися десь в одному місці. Тому, після повернення з Ужгорода, сім’я зупинилася в Києві. Те, що я у відриві від родини, сприймаю нормально. На цьому етапі не може бути інакше, пріоритет – державницька служба.

Чи велика у Вас сім’я, де працює дружина, як її звати?

Дружину звати Алла, за професією вона лікар-стоматолог. Але зараз виключно займається дітьми: син Олександр, як ми кажемо, уже дорослий, йому дев’ять років. Але маленькій доньці Агнії тільки три роки, виповнилося на початку січня.

Прості житейські запитання. Хто вам у Краматорську прасує сорочки, хто готує обіди?

Щодо сорочок, то з Києва, де інколи буваю, приїжджаю не з однією сорочкою. Та й замовити якісний сервіс у Краматорську не є проблемою. В тому числі щодо харчування. Я не вибагливий, вмію пристосовуватись до різних обставин.

А вже коли буваю у сімейному затишку, то дружина старається компенсувати ті побутові незручності, які є поза домом.

Як Ви вважаєте, коли підіймається інформаційна хвиля про вторгнення Росії в Україну, Ваша дружина більше довіряє Вашій інформації чи джерелам, які посилаються на розвідку Великої Британії чи на Білий дім?

Мені здається, що в Києві всі насамперед реагують на повідомлення від закордонних спецслужб про навалу. Звичайно, що й Аллу бентежать такі повідомлення. Попри те, що ми сповідуємо з нею доволі жорстку дисципліну стосовно того, коли вона може мені подзвонити та за яких обставин я не одразу можу відповісти, недавно дружина порушила цей порядок.

Я проводив нараду і «відбив» її дзвінок. однак вона знову набрала мій номер і сказала: «Прошу тебе – заспокойся на хвилину зі своїми справами. Скажи мені – війна буде чи ні?».

Переконаний, що це доволі повторювана ситуація в багатьох родинах, на всій території України. Ось ви приїхали з Прикарпаття і як представник ЗМІ питаєте про те ж саме, тому що це турбує усіх жителів Франківщини.

То буде повномасштабна війна чи ні?

Ні, не буде. Кажу, покладаючись не тільки на те, що сам бачу і знаю. Зросли у своїй періодичності аргументовані заяви від Президента України Володимира Зеленського. Вони є прикладом того, що люди повинні чути й мати об’єктивну інформацію, розбиратися у тому, що відбувається.

Я щиро раджу, уважно дивіться і слухайте, про що каже глава держави простими, зрозумілими словами.

Що турбує людей на сході

Якщо до теми вірогідного вторгнення ворога люди за багато років дещо адаптувалися, то що їх таки хвилює?

Людей в організаціях та установах, підприємців, середній, малий і великий бізнес більше турбує ситуація соціально-економічна, і те, як вона буде розвиватися.

Це і тарифи, і ціни на газ, і проходження опалювального сезону, виконання усіх зобов’язань з боку держави.

Добре, що виконується меморандум щодо фіксованої ціни на газ для населення. Проте ті умови, які Росія диктує на ринку газу, ставлять у критичне становище великий бізнес, який закуповує газ за ринковими цінами. Це викликає занепокоєння і в трудових колективах, оскільки негативно впливає на виробництво.

Тим часом різного роду залякування та маніпуляції надходять не тільки з боку Росії. Ми чуємо з Києва, наприклад, про евакуацію з України працівників посольств. Іноді це схоже на велику геополітичну гру задля впливу на переговорні процеси, з яких Російська Федерація хоче витиснути максимум для досягнення своїх інтересів.

Наш інтерес – вистояти стратегічно та економічно.

Як очільник стратегічно особливого регіону чи часто маєте пряму комунікацію з Президентом – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України?

Звісно, прямі контакти є. Періодично. Й у разі гострих питань, які потребують особистої реакції чи думки Президент, Верховний Головнокомандувач.

Як оцінюєте економічні показники Донецької області за минулий рік? Яка в регіоні зарплата?

Можливо, мої слова пролунають дещо парадоксально, але регіон розвивається. Деякі міста, які до війни були у гіршому стані, тепер мають покращення.

Це, наприклад, місто Краматорськ, яке зараз є обласним центром Донеччини, місцем роботи обласної державної та військово-цивільної адміністрацій.

До війни статистика нараховувала у Краматорську трохи більше ніж 100 тисяч населення, зараз тут постійно живе 195 тисяч людей.

До слова, Краматорськ – це місто машинобудування, і розвиток цієї галузі залишається сталим. Хоча знову ж таки ринок газу зовсім цьому не сприяє.

Успішно працює у нас ДП “Артемсіль”, Артемівський завод шампанських вин у Бахмуті.

В цілому Донецька область за обсягом експорту продукції – машинобудівної, металургійної, хімічної – продемонструвала приріст на 16,5 % і займає третє місце в Україні.

Це відповідно створює передумови вищого ніж в інших регіонах рівня заробітної плати. За цим показником Донецька область іде другою в Україні – після Києва. Середня заробітна плата складає у нас 15,5 тисячі гривень. Звісно ж, сприяли такому показнику високі зарплати в компанії «Метінвест», яка експортує продукцію металургії на ринки Європи та світу.

Чи є контакти з олігархом

«Метінвест» сьогодні – це міжнародна гірничо-металургійна група компаній українського олігарха Рината Ахметова, потужні виробництва якої традиційно працюють і в Донецькій області. Чи маєте контакти з паном Ахметовим та наскільки соціально відповідальна його компанія, з Вашої точки зору?

Підприємства бізнесмена Рината Ахметова займають важливе місце у формуванні регіонального валового продукту. Це не тільки металургійні, але й вугледобувні підприємства, де не спостерігається негативних процесів так званої оптимізації штатів.
Люди мають роботу, заробітну плату, соціальні гарантії. Засвідчую це як керівник області, у повноваження якого входить забезпечення соціально-економічного розвитку регіону, тому у мене є постійна комунікація з підприємствами усіх форм власності.

Що стосується власника групи кампаній «Метінвест», то, знаєте, кожен займається своєю справою. І упродовж моєї роботи у Краматорську не виникало необхідності зустрічатися з ним особисто та проговорювати якісь питання. Але знаю, якщо будуть питання, розв’язання яких потребуватиме безпосередньо мого спілкування з паном Ахметовим, то така розмова відбудеться.

Наразі ж достатньо тих комунікацій, які здійснюються на моєму рівні, чи на рівні моїх заступників та відповідних працівників підприємств кампанії «Метінвест».

Щодо соціальної відповідальності цього бізнесу, то вона особливо проявляється у складні періоди, коли потрібна консолідація зусиль.

Пригадую початок пандемії коронавірусу, коли весь світ не знав алгоритму дій. Не знали й ми. Не було необхідного обладнання у лікувальних закладах. Важко було, зокрема, спрогнозувати в чому буде більша необхідність – у кисневих концентраторах чи апаратах ШВЛ. Тоді, та і в подальшому, саме представники великого бізнесу першими запитували – чим необхідно допомогти? І допомога надходила.

Оскільки Ви констатуєте приріст в економіці області, то чи могли б люди з Прикарпаття знайти добру роботу на Донбасі? Не все ж їм розвивати Польщу, образно кажучи…

Якщо це люди фахові, професіонали своєї справи, то таких робочих рук, робочих мізків справді потребуємо.

Зауважу, що при розробці економічного паспорта Донеччини, у програмі соціально-економічного розвитку регіону формуємо імідж області не тільки як великого промислового регіону. Закладаємо сучасні туристичні магніти, можливості створення підприємств переробної промисловості.

У нас є колосальна неукомплектованість медичної сфери попри те, що маємо позитивні зміни щодо відновлення медичної інфраструктури і створення сучасної медичної бази. Але ж без кваліфікованих кадрів це будуть просто красиві споруди, а не заклади охорони здоров’я у прямому сенсі цього слова.

Тобто, медична галузь потребує фаховості та професіоналізму, тож будемо раді професіоналам і з Прикарпаття, і з інших регіонів країни. Хоча я не один рік проходив службу на заході України і знаю, що кадрові проблеми переживає й Франківщина.

Що написати про Донеччину?

Пане Павле, Ви знаєте, що ми приїхали на Донеччину в рамках проєкту «Івано-Франківщина та Донеччина будують мости для співпраці». Його ідея – поглиблення єдності українських регіонів…

Ініціатори проєкту та його виконавці роблять корисну справу. І, як на мене, до таких проєктів мали б долучатися не тільки працівники ЗМІ, які можуть щиро написати: схід та захід разом; ви раді нам, ми раді вам. Приїхали одні до одних, зустрілися, обмінялися люб’язностями, вручили одні одним подарунки й – до зустрічі.

Важливо залучати до таких проєктів людей різних професійних груп. Я б хотів, щоб гості з іншого кінця України приїжджали до нас частіше і на власні очі могли бачити та відчувати, що тут можна жити, що тут необхідно працювати. І що мешканці Донеччини у своїй більшості – це патріотично налаштовані люди, які розуміють цінність свободи, цінність державницьких підходів до розвитку України та як їх треба берегти.

Сила України у єдності. При тому що є така різнобарвність України, є ментальні особливості.

Запитаю Вас максимально відверто, які публікації про Донеччину Ви хотіли б прочитати після повернення журналістів з Прикарпаття додому?

Важливо, щоб вони дали об’єктивні оцінки тому, що побачили. Щоб об’єктивно відтворили своє сприйняття цього самобутнього краю.

А не хотів би, щоб журналісти намагались штучно сформувати якусь думку, нав’язати її прикарпатцям. Якщо побачили яскраве – покажіть яскраве, якщо побачили проблемні питання функціонування області, то так і скажіть. Таким чином буде сформована об’єктивна зацікавленість регіоном.

Ми завжди раді гостям, раді обміну досвідом, обміну думками. Це корисно для розвитку України в цілому. Це для мене дуже важливо.

Про Буковель та рідне місто в окупації

Павле Олександровичу, ви народилися на Донбасі, у промисловій Макіївці – тимчасово окупованій ще у 2014 році? Чи знаєте, як тепер почувається місто?

Так, в Макіївці я народився і виріс. Вчився у школі №4, після 9-го класу поступив у Донецьке військове училище. Пізніше закінчив Національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого у Харкові, за спеціальністю “Правознавство”.

Першим прокурорським місцем роботи стала Авдіївка. Далі отримав призначення у Донецьку обласну прокуратуру, згодом був на прокурорській роботу у Сімферополі, Алушті.

Після анексії Криму покинув ті місця і кілька місяців до війни працював у Макіївці, потім – у Генеральній прокуратурі України. У вересні 2017 року був призначений військовим прокурором Ужгородського гарнізону Західного регіону України.

Чи цікавлюсь, що відбувається зараз у тимчасово окупованій Макіївці? Звичайно.

І стосовно того, як сумно там минають роки, зовсім не зловтішаюсь. Просто констатую, що в Макіївці, де до війни мешкало понад 300 тисяч людей та добре працювали заводи і шахти, все змінилося.

За роки окупації низку шахт закрили, згорнули обсяги виробництва металургія та коксохімічна галузь. А це означає, що люди перебувають у скрутному матеріальному та морально-психологічному стані.

Де Ви відпочиваєте, якщо з’являється така нагода? Чи бували у нас в Буковелі?

У Буковелі я, звісно, був, але ще коли працював в Ужгороді. Іноді брав три дні відпустки й відпочивав з сім’єю.

Зараз таких можливостей немає. Є робота. Пам’ятаю, після дуже напруженого 2019-го, я подумки сказав собі: треба жорсткіше себе дисциплінувати, щоб не пізніше 22 години йти з роботи. Однак досі цю “обіцянку” перед собою не виконав. Я не хочу сказати, що я така героїчна людина. Ні. Просто ситуація формує і порядок денний, і режим роботи.

Але кожен вибирає свій шлях. Якщо хочеш досягти результату, то не можеш йти паралельно з нормованим робочим днем, зі сталим відпочинком чи дозвіллям. Це не реально при тому обсязі роботи та проблем, які є.

Словом, все добре. Одне, на що я не можу вплинути, це на те, що у добі 24 години. Ось часу не вистачає якось.

І це не тільки в мене. Відчуваю, мої колеги в інших регіонах теж працюють напружено. Розумію, як працює Президент України. Постійно не нормовано, з неймовірним навантаженням. Бо роботи надзвичайно багато.

Але якщо керівник будь-якого рівня взявся за справу, то її треба робити якісно, щоб позитивним був результат. Зараз це стосується й кожного українця, – вважає Кириленко.

До слова

Павлу Кириленку тільки 35 років. Впевнений у собі, в успіху України. Має підтримку людей. Деякі аналітики пророкують йому політичне майбутнє. Опоненти ж весь час нагадують, що його брат – сепаратист. Ми не стали травмувати пана Кириленка цим загальновідомим фактом. Поговорили про те, що робить справжніх українців єдиною родиною, яка має жити у злагоді.

Проєкт реалізовується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Інтерв’юер: Марія Палюга

Фото: Іван Денисюк