Потяг прибуває на доволі затишний залізничний вокзал Краматорська. Якби не контекст і вчорашні зведення з фронту, він виглядає як цілком пристойний вокзал провінційного містечка в будь-якій частині держави. Однак, саме він, разом із колишнім заводом вогнетривів, дав початок розвитку промисловості і, власне, майбутнього міста.

Особливо важливих подій у місті не відбувається, Краматорськ живе своїм життям. Якщо не зважати, що місто на 150 тисяч жителів фактично стало адміністративним центром Донецької області і вважається неофіційною столицею ювелірних прикрас, то більше немає чого додати.

А вже за 100 кілометрів звідси та за десяток кілометрів від окупованого Донецька знаходиться Авдіївка. Це місто пережило два найбільш кризові періоди у своїй історії. Вперше – у 1932-33 роках, коли внаслідок радянського геноциду тут знищили до півсотні людей. Вдруге – у боях 2017-2020 років, коли від рук сепаратистів загинули біля сотні українських військових. Тут досі інколи лунають приглушені звуки пострілів, навколишні поля несуть в собі смертельну загрозу вигляді нерозірваних снарядів, а жителі звикли пересуватись якомога швидше. Однак від того життя в Авдіївці не зупинилось.

Напівгуцул, який керує гагаями

Авдіївка стала одним із символів відбудови, яка почалась тут після визволення від сепаратистів наприкінці липня 2014-го. Щоб показати місцевим жителям, що українська влада не забула про ці землі, тут почали відновлювати важливі соціальні об’єкти.

Через бойові дії в Авдіївці немає влади, обраної за допомогою традиційних виборів. Керує містом Військово-цивільна адміністрація, яка покликана забезпечити життєдіяльність населення, контролювати правопорядок та протидіяти диверсійним проявам і терористичним актам. Голова ВЦА, Віталій Барабаш, – діючий військовий та колишній бізнесмен.

Вже з будівлі ВЦА можна побачити результати військових дій та нестабільності в прифронтовій зоні. Як і у всьому містечку, тут немає питної води. Замість традиційних кулерів тут величезний пластиковий бак, подарований одним із західних партнерів України. Проблема в тому, що частина водогону проходить у так званій “сірій” зоні. Через зношеність та постійні потрапляння осколків його часто доводиться ремонтувати, запрошуючи режим тиші з сепаратистами та ризикуючи життями ремонтників.

Так у вересні 2021 року тут відкрилась відреставрована школа з мультимедійними класами, інклюзивним кабінетом та величезною спортивною залою. Музична школа змогла, нарешті, переїхати з будівлі відділку поліції та розміститись у відновленій частині сусіднього з опорною школою приміщення. Тут з’явився і комунальний спортивний центр, який можуть відвідувати всі жителі Авдіївки.

Варто зізнатись, що таким школам можуть поки тільки позаздрити жителі великої кількості сіл та містечок в інших частинах України. Ремонт тут здійснили за рахунок коштів обласного бюджету, а от сучасне учбове обладнання, меблі, а також гральні майданчики на майже мільйон євро надав уряд Литви.

Інформаційний шквал зі Сходу

Однак, відвойовувати прихильність часто не надто задоволеного ситуацією населення доводиться не тільки будівництвом. За словами голови ВЦА, великою проблемою регіону досі є інформаційне поле.

За словами Віталія Барабаша, наслідки пропаганди з російського боку десятиліттями закладали у місцевого населення якщо не приязнь до Кремля, то принаймні недовіру до української влади.

“Це все, що ми робимо, будуємо, воно потрібне. Але потрібно боротись і за мізки наших жителів. З українським телебаченням тут проблема, з радіо теж. Щоб встановити моїй мамі в селі цифрове телебачення Т2 з українськими каналами, довелось тягнути кілька кілометрів кабелю. А що говорити про тих сільських жителів, які не можуть собі цього дозволити? І навіщо їм це, коли на даху примотав шматок кабелю до залізяки і у тебе гарно ловлять умовно кажучи “Росія-1″ і сепаратистські канали”.

Із телебаченням дійсно проблема не тільки у Авдіївці, а й у прилеглих населених пунктах у прифронтовій зоні. Навіть у готелі Краматорська, щоб послухати останні новини українських каналів про події на фронті, довелось попотіти через поганий сигнал.

На завершення зустрічі біля знаку, що показує розвилку на Донецьк, Ясинувате і Київ, голова ВЦА, трохи пом’якшивши тон, згадує про своє західне коріння.

У свій час, його бабуся з дітьми, тікаючи від “розкуркулення”, переїхала на Донбас. Тут не перевіряли метрик, не уточнювали причин переїзду. Тут потрібні були лише робочі руки.

“Під час однієї з поїздок на Івано-Франківщину (мій батько зі Старих Богородчан), коли в сільській раді почав розпитувати про свій рід, виявилось що тут пам’ятають кілька поколінь. Така пам’ять своєї місцевої історії в глибинці вражає”.

Як каже Віталій, родичі жартома називають його “напівгуцул” через його походження.

“Я, коли приїжджаю в Карпати, відчуваю себе вдома, бо це і є моя друга домівка – батьківська. Навіть моя дружина, яка все життя прожила на Донеччині, каже, що в горах їй дуже затишно. Донбас – це, звісно, рідне, але гори, ліс, – це моє”.

На питання про спільні та відмінні риси Сходу і Заходу України відповідає філософськи:

“Якщо говорити про відмінності, то в першу чергу це в ментальності. На Сході роками закладалось у свідомість людей про “братні народи”, свій відбиток накладало й те, що тут індустріальний регіон, робота в основному важка, а професії – робітничі. Десь тому у 2014 році не всім східнякам вистачило запалу підтримати настрої всієї України. Однак насправді в основному люди і там, і тут гостинні та привітні”.

Проєкт реалізовується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Автор: Віталій Дячук

Фото: Віталій Дячук